Шнитке Альфред Гарриевич
24 ноября 1934 года – 3 августа 1998 года
История жизни
Альфред Шнитке родился 24 ноября 1934 года в городе Энгельсе, что на Волге. Его отец - Гарри Шнитке - был выходцем из литовско-еврейской семьи, который в 1926 году иммигрировал из Германии в Советский Союз. Мать - Мария Фогель - была волжской немкой католического вероисповедания и работала учительницей.
В 1958 году Шнитке окончил Московскую государственную консерваторию им. П. И. Чайковского, в 1960-м был принят в Союз композиторов, в 1961-м окончил аспирантуру при консерватории по классу композиции и занялся преподавательской деятельностью (инструментовка, чтение партитур, полифония, композиция).
В середине 60-х сложился индивидуальный стиль Шнитке в музыке. Критики отмечали его могучий талант, свободное владение всем существующим сегодня разнообразием жанров и невероятную трудоспособность. Каталог произведений Шнитке включает 70 названий, не считая ранних сочинений и прикладной музыки. Среди произведений композитора: оперы - "Одиннадцатая заповедь" и "Жизнь с идиотом", балет "Лабиринты", оратория "Нагасаки", прелюдия памяти Д. Д. Шостаковича, кантата "История доктора Иоганна Фауста" и др.
Шнитке очень много и плодотворно работает в кино. Он написал музыку к нескольким десяткам фильмов, в том числе-"Ты и я", "Восхождение" (режиссер Л. Шепитько), "Комиссар" (режиссер А. Аскольдов), "Экипаж", "Сказка странствий" (режиссер А. Митта), "Осень" (режиссер А. Смирнов), "И все-таки я верю" (режиссер А. Ромм), "Агония", "Спорт, спорт, спорт" (режиссер Э. Климов) и другим.
Очень рано пришло к Шнитке широчайшее международное признание. Премьеры его произведений всегда становились мировым культурным событием, их исполняли крупнейшие оркестры Европы и США под управлением величайших дирижеров современности. Он являлся членом-корреспондентом Берлинской академии изящных искусств. Шведской королевской музыкальной академии, Баварской академии изящных искусств, был избран почетным членом Гамбургской академии изящных искусств. Шнитке удостоен премии "Триумф" - императорской премии Японии.
В то же время в российских музыкальных кругах существовала и стойкая оппозиция Шнитке. Эти люди считали его "ненастоящим" композитором, дутой знаменитостью, поднятым на щит падким на скандалы Западом.
Между тем неуемная творческая активность Шнитке негативно сказывалась на его здоровье. Кроме того, он сильно переживал за своего сына Андрея (родился в середине 60-х), который страдал врожденным пороком сердца, что требовало особого внимания со стороны родителей. Шнитке порой спал по 3-4 часа в сутки. В июне 1985 года он уехал отдыхать в Пицунду, в Дом творчества кинематографистов, и именно там у него случился первый инсульт.
Стоит отметить, что судьба оказалась благосклонной к великому композитору. Порази его правосторонний инсульт, он бы навсегда потерял музыкальную одаренность. При левостороннем инсульте он мог лишиться речи, но этого тоже не произошло.
В 1986 году А. Шнитке была присуждена Государственная премия РСФСР. Год спустя он был удостоен звания заслуженного деятеля искусств РСФСР.
В 1990 году Шнитке на год уехал работать в Берлин. Но вскоре ему предложили работу в Гамбурге, и творческая командировка Шнитке затянулась. А затем в его судьбу вмешались непредвиденные обстоятельства. Шнитке перенес в Германии второй инсульт, и его долго лечили тамошние врачи. Видимо, чувствуя, что каждый день может оказаться для него последним, Шнитке решил принять германское гражданство.
С каждым днем здоровье композитора ухудшалось. В июне 1994 года Шнитке перенес третий инсульт. Только любовь жены, находившейся рядом, и современная медицина помогли ему выкарабкаться с того света. Но ситуация все равно была серьезной - Шнитке практически полностью парализовало, и отныне его вторым домом стала гамбургская клиника. Медики создали специальный аппарат, при помощи которого подвешенной парализованной рукой Шнитке фиксировал звуки, рожденные его сознанием и слухом. Эти записи затем "доводили до ума" сотрудники музыкального издательства Сикорского. В таком состоянии Шнитке написал свое последнее произведение - Девятую симфонию, посвященную Геннадию Рождественскому.
Сразу после выхода в свет Девятая симфония Шнитке была отмечена международной премией "Глория".
В начале лета 1998 года состояние Шнитке ухудшилось. Врачи подозревали, что у него воспаление легких, и перевели его в другую больницу. Однако там диагноз не подтвердился, и композитора вернули в Гамбург. Это был последний переезд Шнитке - 3 августа в 8 часов утра он скончался.
Похороны А. Шнитке прошли 10 августа в Москве, на Новодевичьем кладбище.

БАХ (Bach) Иоганн Себастьян

БАХ (Bach) Иоганн Себастьян [31 (21) марта 1685, Эйзенах -- 28 июля 1750, Лейпциг] немецкий композитор, органист, клавесинист. Философская глубина содержания и высокий этический смысл произведений Баха поставили его творчество в ряд шедевров мировой культуры. Обобщил достижения музыкального искусства переходного периода от барокко к классицизму. Непревзойденный мастер полифонии. «Хорошо темперированный клавир» (1722-44), Месса си-минор (ок. 1747-49), «Страсти по Иоанну» (1724), «Страсти по Матфею» (1727 или 1729), св. 200 духовных и светских кантат, инструментальные концерты, многочисленные сочинения для органа.
Род, семья, детские и отроческие годы
Бах принадлежал к разветвленному немецкому роду, подавляющее большинство представителей которого на протяжении трех столетий были профессиональными музыкантами, служившими в разных городах Германии. Начальное музыкальное образование получил под руководством отца (игра на скрипке и клавесине). После смерти отца (1695, мать умерла ранее) был взят в семью старшего брата Иоганна Кристофа, служившего церковным органистом при Санкт-Михаэлис-кирхе в Ордруфе. В 1700-03 учился в школе церковных певчих в Люнебурге. Во время учебы посетил Гамбург, Целле и Любек для знакомства с творчеством знаменитых музыкантов своего времени, новой французской музыкой. К этим же годам относятся и первые композиторские опыты Баха -- произведения для органа и клавира.
Годы странствий (1703-08)
После окончания учебы Бах был занят поиском работы, обеспечивающей хлебом насущным и оставляющей время для творчества. С 1703 по 1708 он служит в Веймаре, Арнштадте, Мюльхаузене. В 1707 женится на своей кузине Марии Барбаре Бах. Его творческие интересы были сосредоточены тогда, главным образом, на музыке для органа и клавира. Известнейшее сочинение той поры -- «Каприччо на отъезд возлюбленного брата» (1704).
Веймарский период (1708-17)
Получив в 1708 место придворного музыканта у герцога Веймарского, Бах обосновывается в Веймаре, где проводит 9 лет. Эти годы стали временем интенсивного творчества, в котором основное место принадлежало сочинениям для органа, в их числе многочисленные хоральные прелюдии, органная токката и фуга ре-минор, пассакалья до-минор. Композитор писал музыку для клавира, духовные кантаты (более 20). Используя традиционные формы, например, протестантский хорал, он доводил их до высочайшего совершенства.
Токката и фуга ре минор для органа
В Веймаре у Баха родились сыновья, будущие известные композиторы Вильгельм Фридеман и Карл Филипп Эммануил (см. Бах, семья немецких музыкантов из Тюрингии).
Служба в Кетене (1717-23)
В 1717 Бах принял приглашение на службу герцога Анхальт-Кетенского Леопольда. Жизнь в Кетене поначалу была счастливейшим временем в жизни композитора: князь, просвещенный для своего времени человек и неплохой музыкант, ценил Баха и не мешал его творчеству, приглашал его в свои поездки. В Кетене были написаны три сонаты и три партиты для скрипки соло, шесть сюит для виолончели соло, Английские и Французские сюиты для клавира, шесть Бранденбургских концертов для оркестра. Особый интерес представляет сборник «Хорошо темперированный клавир» -- 24 прелюдии и фуги, написанные во всех тональностях и на практике доказывающие преимущества темперированного музыкального строя, вокруг утверждения которого шли горячие споры. Впоследствии Бах создал второй том «Хорошо темперированного клавира», также состоящего из 24 прелюдий и фуг во всех тональностях.
Но безоблачный период жизни Баха оборвался в 1720: умирает его жена, оставляя четырех малолетних детей.
В 1721 Бах женится второй раз на Анне Магдалене Вилькен. В 1723 состоялось исполнение его «Страстей по Иоанну» в церкви св. Фомы в Лейпциге, и вскоре Бах получил должность кантора этой церкви с одновременным исполнением обязанностей учителя школы при церкви (латынь и пение).
В Лейпциге (1723-50)
Бах становится «музыкальным директором» всех церквей города, следя за личным составом музыкантов и певцов, наблюдая за их обучением, назначая необходимые к исполнению произведения и выполняя многое другое. Не умея хитрить и манкировать и не будучи в состоянии исполнять все добросовестно, композитор неоднократно попадал в конфликтные ситуации, омрачавшие его жизнь и отвлекавшие от творчества. Художник достиг к тому времени вершин мастерства и создавал великолепные образцы в разных жанрах. В первую очередь, это духовная музыка: кантаты (сохранилось около двухсот), «Магнификат» (1723), мессы (в том числе бессмертная «Высокая месса» си-минор, 1733), «Страсти по Матфею» (1729), десятки светских кантат (среди них -- комические «Кофейная» и «Крестьянская»), произведения для органа, оркестра, клавесина (среди последних необходимо выделить цикл «Ария с 30 вариациями», так называемые «Гольдберг-вариации», 1742). В 1747 Бах создал цикл пьес «Музыкальные приношения», посвященный прусскому королю Фридриху II. Последней работой стало произведение под названием «Искусство фуги» (1749-50) -- 14 фуг и 4 канона на одну тему.
Судьба творческого наследия
В конце 1740-х годов здоровье Баха ухудшилось, особенно беспокоила резкая потеря зрения. Две неудачные операции по удалению катаракты привели к полной слепоте. Дней за десять до смерти Бах неожиданно прозрел, но затем с ним случился удар, сведший его в могилу.
Торжественные похороны вызвали огромное стечение народа из разных мест. Композитора похоронили вблизи церкви св. Фомы, в которой он прослужил 27 лет. Однако позже по территории кладбища проложили дорогу, могила затерялась. Лишь в 1894 останки Баха случайно были найдены во время строительных работ, тогда и состоялось перезахоронение.
Сложной оказалась и судьба его наследия. При жизни Бах пользовался известностью. Однако после смерти композитора имя и музыка его стали предаваться забвению. Подлинный интерес к его творчеству возник лишь в 1820-е годы, начало чему положило исполнение в 1829 году в Берлине «Страстей по Матфею» (организованное Ф. Мендельсоном-Бартольди). В 1850 году было создано «Баховское общество», стремившееся выявить и опубликовать все рукописи композитора (за полвека было издано 46 томов).
Бах -- крупнейшая фигура мировой музыкальной культуры. Его творчество представляет собой одну из вершин философской мысли в музыке. Свободно скрещивая черты не только разных жанров, но и национальных школ, Бах создал бессмертные шедевры, стоящие над временем. Будучи последним (наряду с Г. Ф. Генделем) великим композитором эпохи барокко, Бах вместе с тем пролагал пути музыке нового времени.
Среди продолжателей исканий Баха -- его сыновья. Всего у него было 20 детей, только девять из них пережили отца. Четверо сыновей стали композиторами. Кроме упомянутых выше -- Иоганн Кристиан (1735-82), Иоганн Кристоф (1732-95).


Максим Созонтович Березовський -
український композитор і співак
(16(27).10. 1745-22.3(2.4).1777)

Максим Березовський - наша гордість і світило, перший з українських композиторів і взагалі композиторів Східної Європи, який зажив європейської слави і став членом Болонської філармонічної академії. Його невмируща музика і сьогодні звучить у храмах і концертних залах України, а завдяки українським виконавцям та провідним музикантам діаспори - на всіх континентах. Його ім'я знайдемо у всіх великих і авторитетних музичних енциклопедіях і словниках. Життя і творчий доробок Максима Березовського - таємничі, загадкові - вже декілька століть привертають увагу науковців, літераторів, митців. Починаючи з ХІХ століття, завдяки Нестору Кукольнику він увійшов в літературу, як постать трагічна і романтична. У кіномистецтві першим до Березовського звернувся Андрій Тарковський, зробивши його головним, центральним, але міфічним персонажем фільму "Ностальгія" - композитором Сосновським, чия трагічна доля, коротке життя і самобутність таланту стають своєрідним магічним дзеркалом для російського письменника Андрія Горчакова (Олег Янковський), через яке він вдивляється у свій власний внутрішній світ, заради розуміння сенсу життя.
Документальних відомостей про життя Максима Березовського майже не збереглося. Ми не знаємо ані точної дати його народження, ані року, ані місця.
Народився він близько 1740 року (раніше безпідставно стверджувалося, що саме 16 жовтня 1745). Ймовірно, що місцем народження є м. Глухів (Сумська обл.) - гетьманська столиця і вже тоді знаний в Європі музичний центр України. Майбутній маестро вчився у Глухівській співацькій школі, згодом - у Києво-Могилянській академії. Саме тоді з'явилися його перші композиції. Достеменно відомо, що у 1751 році у Глухів приїхала разом із гетьманом Кирилом Розумовським трупа акторів, почали давати бали та бенкети в супроводі інструментальної музики, грати французькі комедії та опери. У Глухові ж y цей час була організована капела з 40 добре підготовлених музикантів, кожен з яких був здатен виступати солістом на своєму інструменті. Отже музичних вражень для обдарованого хлопчика і в Глухові було вдосталь. За гіпотезами дослідників творчості Максима Березовського, саме граф Кирило Розумовський привіз його з гетьманської столиці Глухова до Санкт-Петербурґа і протеґував йому. Загально прийнятою, але офіційно не підтвердженою датою приїзду Максима Березовського до Санкт-Петербурґа вважається 1758 рік. Можливо, ця подія відбулася раніше. Дослідниця творчості М. Березовського Марина Рицарева вважає, що це могло бути в будь-який з приїздів гетьмана до столиці у 50-х роках. Вона також припускає, що Максим Березовський міг бути членом співочої капели Кирила Розумовського.
Отже, з 1758 р. Максим Березовський у Петербурзі і зарахований оперним співаком до театру майбутнього імператора Петра ІІІ. Свою музичну освіту після України і Петербургу Максим продовжив в Італії, де отримав звання капельмейстера (Маестро). Претендент на звання академіка Болонської філармонії мав бути уславленим композитором. Так, юний Моцарт, складав іспит у 1770 році вже будучи знаменитим. Йозеф Мисливечек був на час іспитів автором дев`яти опер, не менше тридцяти симфоній та увертюр, трьох концертів, десяти квінтетів, багатьох квартетів, тріо та інших творів. Як засвідчила славетна комісія болонських академіків, на іспитах сили претендентів Березовського та Мисливечека (а вони екзаменувалися в один день - 15 травня 1771 року) були рівними, вони пройшли в академіки одноголосно. Чи могло б таке бути, якби до того часу Березовський не написав нічого крім хорових творів?.. Адже довгий час жодного світського музичного твору Березовського не було відомо. Повернувшись з Італії у 1773 р. маестро жив у Санкт-Петербурзі, де у 1777 році його спіткала трагічна смерть, за загадкових обставин. Доля спадщини митця виявилася нещасливою - деякі твори не знайдено й досі. Відомі автографи, прижиттєві та ранні копії зберігаються не тільки в Україні, Росії, але й в Австрії, Великій Британії, Італії та Франції. У творчому доробку композитора - духовні хорові концерти (найпопулярніший "Не отвежи мене"), літургія, окремі літургійні піснеспіви, причасні вірші. Він - творець нового стилю багаточастинного духовного концерту, що поєднав традиції українського хорового мистецтва (партесний спів) і західноєвропейського класицизму. Березовський - перший відомий на цей час вітчизняний автор, який написав оперу. Його "Демофонт" поставлено у Ліворно, 1773, але є відомості й про ранішу постановку. "Оперний лексикон" Штьєгера дає несподівану, нову і навіть сенсаційну дату - Ліворно, театр "Сан Себастіан", 1766 рік. Щоправда, можливо, Березовський був одним з авторів в опері-пастіччо, що складалася з музики різних композиторів. Кінець ХХ століття подарував нам його Сонату для скрипки і чембало, уривки з опери "Демофонт", симфонію (скоріше увертюру до невідомої опери). І знову ж таки, він - перший вітчизняний автор сонати для скрипки, симфонії. На початку ХХІ століття (2001 р.) знайдено більшість хорових композицій Березовського, що зберігалися у бібліотеці Берлінської співацької академії - так званий "Архів Баха", повернутий до Німеччини, але твори Березовського залишилися на зберіганні у Києві. Може варто шукати й далі? Образна палітра творів Березовського вражає широтою, засвідчує його високу професійну майстерність, талановитість, чутливу і яскраву індивідуальність. Він сягнув філософських вершин мудрості та простоти, а у відбитті скорботи, внутрішньої зосередженості, ліричного роздуму і разом з тим піднесеності, граціозності, енергійності - виявився неперевершеним. Ймовірно за таку високу оцінку нас можна звинуватити в необ'єктивності. Але він - наш "український Бах" і наш "український Моцарт", він наш перший! Незабаром український кінематограф отримає свого Березовського - Всеукраїнське товариство "Просвіта" імені Тараса Шевченка, продюсерський центр "Мартін" презентує створення 4-серійного телевізійного художнього фільму "Таємниця маестро Березовського". В головній ролі актор Іван Городецький (Максим Березовський). Знімає фільм режисер - Микола Федюк. Оператор - постановник Борис Михайлов, художник-постановник Анатолій Мамонтов, продюсер - Валентин Мисливий, композитор - Євген Станкович, сценарій - Павла Мовчана, Юрія Обжеляна та Леоніда Мужука. Ролі в картині зіграли, як відомі українські актори, так і талановита молодь - Олеся Журахівська (Катерина II), Ольга Сумська (княжна Тараканова), Сергій Романюк (граф Григорій Орлов), Дмитро Гаврилов (Дмитро Бортнянський), Богдан Колинка (юний Максим Березовський), Олег Драч (Кирило Разумовський), Олексій Нагрудний (Андрій Разумовський), Євген Федорченко (Олексій Разумовський), Олег Стальчук (Олексій Орлов), Олександр Кузьменко (граф Панін), Олександр Гетьманський (Шишковський), Олександр Гнезділов (Ван Кроф), Олена Борох (італійська прима Каміла), Андрій Павлов (Вольфганг Амадей Моцарт), Георгій Дрозд (батько Моцарта). Запис музики геніального композитора здійснено провідними творчими колективами і солістами України: хором "Київ" (художній керівник - Микола Гобдич), камерним оркестром "Київська камерата" (художній керівник - Валерій Матюхін), співачкою Ольгою Швидкою, піаністом Дмитром Таванцем, скрипалем Олесем Яськом та іншими відомими виконавцями. Фільм створюється за підтримки Міністерства культури та туризму в Україні. Знімається фільм і це прекрасно, тому що це ознака продовження життя і розвитку українського кінематографу в ці складні для України часи. Ознака того, що ми не втрачаємо пам'ять і сумління, що дійсно любимо свою історію і своїх героїв. Перед нами постануть художньо відтворені картини минулого, пов'язані з нашим геніальним земляком, нашою легендою, нашою національною гордістю і шаною. Можливо, як і всі історичні фільми про музикантів, новий серіал про Березовського не зможе задовольнити прискіпливих музикознавців та істориків, знавців ХVІІІ сторіччя, які звикли документально підтверджувати кожне слово і факт, а про гіпотези довго і нудно, хоча й справедливо наголошувати, що це тільки гіпотеза. Але погодьтеся, що в нашому житті є місце Високому і Вічному, що неможливо, відтворити мовою фактів і документів, це - життя нашого Духу і Душі. Сподіваємось, що новий фільм стане вдалою спробою відтворити велич Духу і ранимість Душі Максима Березовського - нерозгаданого, таємничого, легендарного...

Кiлькiсть переглядiв: 10

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.