До 810-р з дня народження першого короля Русі-України
Данила Галицького


Галицкий Даниил Романович
1201 год —1264 год

История жизни

Даниил (Данило) Романович Галицкий (1201 — 1264) — князь (а с 1254 г. — 1-й король) галицко-волынских земель, политический деятель, дипломат и полководец, сын князя Романа Мстиславича, из галицкой ветви рода Рюриковичей.
В 1211 был возведён боярами на княжение в Галиче, но в 1212 изгнан. В 1221 стал княжить на Волыни и к 1229 завершил объединение волынских земель. В 1223 участвовал в сражении на р. Калка против монголо-татар, в 1237 - против Тевтонского ордена. В 1238 Даниил Романович овладел Галичем, передав Волынь брату Васильку Романовичу, а затем занял Киев. Ведя упорную борьбу против княжеских распрей и засилья бояр и духовных феодалов, Даниил опирался на мелких служилых людей и городское население. Он содействовал развитию городов, привлекая туда ремесленников и купцов. При нём были построены Холм, Львов, Угровеск, Данилов, обновлён Дорогичин. Даниил Галицкий перенёс столицу Галицко-Волынского княжества из г. Галича в г. Холм. После вторжения монголо-татарских завоевателей в Юго-Западную Русь (1240) и установления зависимости от татар Даниил предпринимал энергичные меры для предотвращения новых вторжений, а также против усилившейся агрессии венгерских и польских феодалов. В 1245 в битве под Ярославлем Галицким войска Даниила разгромили полки венгерских и польских феодалов и галицких бояр, что завершило почти 40-летнюю борьбу за восстановление единства Галицко-Волынской Руси. Даниил Галицкий вмешался в войну за австрийский герцогский престол и в начале 50-х гг. добился признания прав на него для своего сына Романа. Расчитывая на западных союзников для противостоянию Орде согласился принять от папской курии в 1254 королевский титул. Время княжения Даниила Романовича было периодом наибольшего экономического и культурного подъёма и политического усиления Галицко-Волынской Руси.
После смерти отца, князя Галицкого и Волынского, Романа в (1205 г.), малолетние дети его Даниил и Василько не имеют шансов удержать власть. Вследствие беспорядков, спровоцированных галицким боярством Даниил был вынужден пребывать сначала при угорском дворе, затем, с матерью и братом Васильком в небольших волынских владениях.
Свои династические права на Галич заявили внуки Ярослава Осмомысла, Мстислав Удалой, другие потомки родственников Романа, зять Романа — Михаил Черниговский, и его сын Ростислав. Также на галицкие земли стали претендовать родственные династии Арпадов в Венгрии и Пястов в Польше. В 1214 в г. Спише королём Эндре II и князем Лешеком Белым при согласии папы Иннокентия III, было решено посадить в Галиче новую династию — венгерского королевича Коломана и польскую княжну Соломею (в возрасте 5 и 3 года соответственно). При этом Галиция отходила к Венгрии, а Романовичам оставалась Волынь.
Даниил в наследство получил город Владимир-Волынский, где поначалу и укрепился. Когда Мстислав Удалой, князь Торопецкий, овладел Галичем, он породнился с Даниилом, за которого выдал свою дочь Анну. Лешeк Белый, великий князь Краковский, поссорясь с ним, выгнал Мстислава и посадил в Галиче королевича венгерского (1220). Мстислав опять пришел к Галичу и при помощи Даниила, изгнал венгров (1221). Вместе с русскими князьями 1223г. Даниил участвовал в битве с монголо-татарами на р. Калке, где был ранен в грудь. Неудачный исход битвы заставил его искать спасения в бегстве.
Вскоре возникла распря между Даниилом и его тестем, ибо последний владел Галичем, который Даниил считал своим наследием; еще более поссорил их двоюродный брат Даниила, Александр Всеволодович Бельзский, который в смутное время пытался овладеть Волынью, что ему не удалось. В 1225 г. он вооружает Мстислава против Даниила, который воюет Галич в союзе с Лешеком польским ; Мстислав призывает половцев, а Александр, между тем, уверяет его, что Даниил намерен его убить; но клевета обнаруживается: тесть мирится с зятем и в следующем году оба они воюют с угорским королем. В том же, однако, 1228 году бояре галицкие, в особенности Судислав, уговаривают умирающего Мстислава передать Галич не Даниилу, как того хотело население, а угорскому зятю своему королевичу Андрею.
В итоге, Даниил, после упорной борьбы с соседями и галицкими боярами объединил Волынь (1227г.). В 1229 г. преданные ему галичане пригласили его на престол; Даниил осадил город и, несмотря на сожжение моста через Днестр, взял его. Выпущенный им из плена, в память прежних хороших отношений, королевич, по внушению врага Даниила, боярина Судислава, выступил в поход против Галича; с ним был и король, отец его. Город защищался мужественно, и король, по случаю открывшейся в стане его болезни, отступил.
Но и по овладении Галичем, затруднения ожидали Даниила: бояре, сговорясь с Александром Белзским, решились его убить; брат его Василько случайно открыл заговор. Даниил великодушно простил заговорщиков; против Александра послал сначала Василька, а потом пошел сам. Александр бежал в Венгрию и снова поднял короля. Галич бояре сдали уграм. Королевич пошел против Даниила, и хотя победил, но так много потерял воинов, что возвратился в Галич.
В 1232 г. Даниил, в союзе с князем киевским Владимиром и половцами, выступил против венгров, но без успеха; зато в на его сторону перешли бояре; скоро умер королевич Андрей, и Даниил занял стол отца своего в Галиче.
Против Даниила образовалась сильная коалиция южно-русских князей, с киевским великим князем Владимиром Рюриковичем во главе. Союзные князья, приведя с собою половцев, осадили Каменец. Даниилу удалось отделить половцев от союза; оставшиеся князья принуждены были снять осаду. Даниил, с помощью польского князя, пошел на Киев; вследствие такого оборота дела, союзники поспешили помириться с ним.
Вмешательство Даниила в ссору южно-русских князей повело к тому, что Михаил Черниговский занял Галич (1233г.). Но когда Михаил был отозван событиями киевскими из Галича и уехал в Киев, оставив на своем месте сына Ростислава, Даниил, в отсутствие Ростислава, приступил к городу и обратился с воззванием к его жителям; бояре должны были покориться общему желанию и сдали город (1238г.). Даниил помиловал их.
Татарское нашествие. Коронация
Даниил Галицкий отбил наступление немецких рыцарей на северо-западные и западные русские земли, в 1238г. разгромил захватчиков под Дорогичином. Также имел сильное влияние и на Турово-Пинское княжество.
В 1239 г. Даниил Галицкий занял и Киев, который перед тем уже находился под его влиянием, и посадил в нем воеводу Дмитрия Ейковича, который возглавил оборону города от орд хана Батыя в декабре 1240г. Город был взят, и татары пошли на Волынь и Галич. Даниил тогда был в Венгрии. Земля его была опустошена; но чтобы спасти хотя что-нибудь, Димитрий убедил Батыя идти на угров. Встретя отпор в Силезии и Молдавии, последний должен был вернуться. Во время татарского разгрома Даниил не был в своей области: он ездил в Венгрию с сыном Львом сватать дочь королевскую; получив отказ, проехал в Польшу, где и пробыл до отхода татар.
Возвратясь домой, он нашел страну разоренною. Пользуясь отсутствием князя, бояре самовольничали в Галичине. Едва Даниил справился с боярскою смутою, как встал старый враг его Ростислав Михайлович, сын Михаила Черниговского: несколько раз в течение 4-х лет (1241 — 1245) наступал он на Галицкую землю, то в союзе с русскими князьями, то с войском тестя своего, короля угорского, и союзниками своими поляками. В 1245 г. Данииил и брат его Василько разбили окончательно Ростислава при Ярославле на р.Сане. С тех пор Даниил бесспорно владел Галицким княжеством. Жил во вновь устроенном им Холме, украшением которого очень озабочивался.
Несмотря на свои силы Даниил был вынужден поехать в Орду, к ханскому двору в Сарай, признать зависимость от Золотой Орды, чтобы сохранить государство. Хотя его приняли там довольно милостиво, но перенесенные унижения заставили южно-русского летописца заключить рассказ свой словами: «О злее зла честь татарская». Хорошие отношения с татарами принесли, однако, пользу Даниилу: король Венгрии Бела согласился на брак своей дочери с сыном Даниила — Львом; эта родственная связь повела к тому, что Даниил принял участие в борьбе короля угорского с чешским из-за австрийского наследства, причем сын его Роман женился на наследнице австрийского герцогства и заявил свои притязания на эту область.
Поход Даниила был, впрочем, неудачен. Между тем необходимость подчинения татарам — баскаки ханские появились и в его области — тяготила Даниила. Он проводил походы на пограничные земли по р.Случи и Горыни против так называемых "татарских людей", строил укрепления и искал союза с Западом, склонялся на предложения, идущие из Рима, от папы Иннокентия IV, который пытался распространить влияние католицизма на восточнославянские земли и втянуть в унию Галицко-Волынскую землю. Знаменитый Плано-Карпини, по дороге в Орду, заговорил с Васильком о соединении церквей (1246). Тем не менее Даниил медлил, но, под влиянием своих западных союзников, согласился принять королевский венец и в декабре 1253г. (январе 1254г.) был коронован в Дрогичине.
Король Даниил Папа объявил крестовый поход против татар; когда же на его воззвания никто не откликнулся, Даниил, сохранив королевский титул, прекратил отношения с папою и начал готовиться к сопротивлению собственными силами: он укрепил свои города, вошел в союз с литовским князем Миндовгом. Время было благоприятно: по смерти Батыя начались смуты в Орде; темником (наместником) татарским в этой части южной Руси был слабый Куремс.
В 1254-1255 гг. войско Даниила освободило от отрядов Куремсы земли по Южному Бугу, Случи и Тетереву, взяло Возвягель (сейчас Новоград-Волынский). Даниилу удалось отстоять от татар Бакоту (в Подолии) и отнять занятые ими города по Волыни; удалось отбить Куремсу от Луцка (1259). Но в Орде утвердился Кубилай, а в южную Русь назначен предприимчивый Бурундай. Он поссорил Данила с Миндовгом и даже достиг того, что в его походе на Литву участвовали галицкие дружины, несмотря на то, что сын Даниила, Роман, был женат на дочери Миндовга.
Союзников у Даниила не оказалось: Бела был ослаблен поражением, нанесенным ему чехами в его новых попытках овладеть австрийским наследством. Когда Бурундай потребовал, чтобы Даниил приехал к нему, он отправил за себя сына своего Льва, а сам уехал в Польшу. Татары потребовали уничтожения всех городских укреплений; пришлось уступить; удалось сохранить только Холм. Вслед затем татары заставили галицкие дружины принять участие в их походе на Польшу. Следствием похода на Литву было нападение литовцев на Галицкую область и убийство Романа Даниловича. Только победа над ними Василька склонила Миндовга к миру (1262г.).
Из всех внешних действий Даниила успешнее всего был его поход на ятвягов, которых удалось ему не раз разбивать и наконец заставить платить себе дань. В 1264 Даниил Галицкий скончался. Летописец, оплакивая его смерть, называет его «вторым по Соломоне».
Внутренняя политика
Даниил вел борьбу с феодальной межусобицей, вызванной стремлением галицкой боярской верхушки, а также чернигово-северского и киевского князей не допустить укрепление власти Даниила и его брата Василька Романовича в Галицко-Волынском княжестве. Опирался на поддержку мелких и средних служилых феодалов и горожан, заинтересованных в укреплении княжеской власти.
Исключительно способный правитель, Даниил Галицкий объединил на какое-то время западноукраинские земли. Реформировал войско, создав тяжело вооруженную пехоту из крестьян, укротил боярство. Даниил Галицкий проводил активную западную политику. Под его властью распространялись западные культурные влияния, прививались западные государственные и административные формы, в частности в жизни городов. Он построил ряд новых городов (Холм, Львов и др.), перенес столицу Галицко-Волынского княжества из Галича — города боярских мятежей — в Холм, где и был похоронен после смерти в 1264.
Однако укрепление великокняжеской власти в Волинско-Галицком княжестве при Данииле носило временный характер. При правлении его преемников возобновились тенденции к феодальной раздробленности, которые провоцировала боярская верхушка.

Ярослав Мудрий
«Якщо будете у ненависті жити, у сварках та бійках, то самі загинете і загубите землю своїх батьків та дідів, котрі здобували її трудом своїм великим...»
З наказу Ярослава Мудрого синам «Ярослав над усе полишив по собі пам’ять в руській історії своїми справами внутрішнього устрою»
М. Костомаров Ярослав Володимирович (Мудрий) (978-1054) – видатний державний діяч і полководець, великий київський князь (1019-1054), син князя Володимира Святославича і полоцької княжни Рогнеди Рогволодівни. Ярослав розпочав свою політичну кар’єру дуже рано. На десятому році життя він був відірваний від матері й поставлений батьком намісником у Ростово-Суздальській землі. Коли у Новгороді Великому помер найстарший син Володимира Вишеслав, Володимир несподівано для всіх перевів до Новгорода малого Ярослава. В той час Новгород був другим за значенням містом Київської Русі. Це свідчило про те, що мудрий державний діяч Володимир побачив у малому хлопцеві риси майбутнього правителя. Чверть століття просидів Ярослав на дуже відповідальному новгородському престолі.
Однак вже у 1014 році князь Ярослав відмовився сплачувати данину Києву і лише смерть Володимира запобігла відкритій війні сина з батьком. Протягом 1015-1019 рр. Ярослав вів боротьбу за київський престол зі своїм братом Святополком Окаянним.
У 1019 р. він остаточно розбив війська Святополка на р. Альті й став великим київським князем. Однак фактично Ярослав ще протягом деякого часу був змушений ділити верховну владу в державі з братом Мстиславом і лише з 1036 р., після смерті останнього, Ярослав відчув себе повноправним правителем Русі. Період князювання Ярослава Володимировича позначився піднесенням Давньоруської держави. Недарма він вважається однією iз наймасштабнiших особистостей світової історії. Державний діяч, який зумів розширити територію Давньоруської держави, укріпити її кордони, встановити контакти з багатьма європейськими країнами, князь величезне значення приділяв внутрішньому устрою держави. Насамперед слід відзначити наполегливість князя у поширенні християнства (літописці пізнього Середньовіччя називали його «Богохранимим» та «Богомудрим»). За часів Ярослава Мудрого на Русі було засновано перші монастирі – Св. Юрія, Св. Ірини та Києво-Печерський монастир, які стали великими церковними і культурно-освітніми центрами. Як високоосвічена людина, Ярослав дбав про розвиток освіти в державі. За його розпорядженням було створено школу і бібліотеку при Софіївському соборі, яка славилася на всю Європу. При бібліотеці було зібрано перекладачів, які переклали давньоруською мовою багато грецьких книг. Вічними пам’ятниками благочестя Ярослава залишаються перлини давньоруської архітектури – храми Святої Софії у Києві та Новгороді. Крім того, за часів правління князя значно розширилася територія міста Києва. Частину міста було обнесено високими валами (Ярославові вали) з трьома брамами (Лядські ворота, Львівська брама та Золоті ворота). Головний в’їзд у місто відбувався через Золоті ворота. До історії всіх часів і народів Ярослав Мудрий увійшов і як людина, яка зуміла сповна використати в інтересах держави міжнародні династичні зв’язки. Недарма його називали «тестем Європи». Сам князь був одружений з донькою шведського короля Олафа – Інгігердою, згодом – з Анною, дочкою візантійського імператора. Дочка Ярослава Єлизавета вийшла заміж за норвезького короля Геральда Суворого, друга дочка – Анна за французького короля Генріха ІІ, третя дочка – Анастасія була дружиною угорського короля Андрія І (Андріяша І). За часів Ярослава Мудрого була розпочата кодифікація давньоруського права, результатом якої стало укладення так званої «Правди Ярослава», що становить найдавнішу частину кодексу законів, відомого як «Руська Правда».
37 років правління Ярослава Мудрого заклали міцний фундамент розвитку традицій державотворення на українських теренах. Протягом цього часу Давньоруська держава зберігала свою могутність і міжнародний авторитет. Помер Ярослав у Вишгороді, поховано його у Київському Софіївському соборі.
Михайло Грушевський
«Народність і територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу його розвою»
М. Грушевський «Колосальна праця, яку рік за роком викладає проф. Грушевський перед українську публіку, варта того, щоб прийняти її з належною увагою, тим більше, що вона на таких міцних і широких основах, яким не страшна ніяка критика»
І. Франко Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) – історик, науковець, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, громадський та політичний діяч. Народився Михайло Грушевський в м. Холм (нині м. Хелм, Польща). З часом його родина переїхала на Кавказ, де Михайло навчався у 1-й Тифліській класичній гімназії.
У 1890 р. він закінчив історичне відділення історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира. В університеті М. Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. За успіхи в науковій роботі його залишили на кафедрі для подальшої наукової та педагогічної роботи як професорського стипендіата. У травні 1894 р. він захистив магістерську дисертацію і отримав ступінь магістра. Того ж року за рекомендацією В. Антоновича М. Грушевського призначили на посаду ординарного професора кафедри всесвітньої історії Львівського університету. Саме у Львові М. Грушевський розпочав активну науково-організаторську діяльність. Своєю діяльністю М. Грушевський сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України. Крім того, М. Грушевський був першим, хто звернув увагу на проблему підготовки наукових кадрів. Він створив власну наукову школу, до складу якої входили історики І. Крип’якевич, В. Герасимчук, С. Томашівський, І. Джиджора, М. Кордуба, І. Кревецький, О. Терлецький. Працюючи у Львові, М. Грушевський написав численні наукові праці та видав томи документів з історії України. Це дало йому підстави опублікувати у 1904 р. в Санкт-Петербурзі статтю «Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», де він виклав концепцію самостійного історичного розвитку українського народу, окремішного від своїх сусідів як походженням, так і політичним, економічним та культурним життям. Реалізовані ці ідеї були в багатотомному виданні «Історія України-Руси» - найбільшій науковій праці вченого. Окрім наукової діяльності М. Грушевський активно займався громадсько-політичними справами. Він був одним із засновників Української національно-демократичної партії (1899). Підтримував ідею автономії українських земель у складі Австро-Угорщини.
Після революції 1905-1907 рр. М. Грушевський переніс свою діяльність до Києва. Тут ним було створено Українське наукове товариство (УНТ) і розпочалася праця над «Записками Українського наукового товариства в Києві». У вересні 1907 р. М. Грушевський увійшов до складу позапартійного українського громадського об’єднання – Товариства українських поступовців, яке стало єдиною до 1917 р. українською організацією ліберального спрямування. В ніч з 3 на 4 березня 1917 р. під тиском революційних подій в Росії в Києві утворилася Українська Центральна Рада (УЦР). Період існування та діяльності Центральної Ради став періодом найвищого злету політичної, громадської та державної діяльності М. Грушевського. Він став головним ідеологом української революції, творцем її концепції й разом з УЦР пройшов шлях від вимог обмеженої національно-територіальної автономії до становлення самостійної України. Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Згідно з Другим Універсалом Центральна Рада почала розробку закону про автономний устрій України. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1918 р. Четвертим Універсалом — повну політичну незалежність та суверенітет української держави. Під керівництвом М. Грушевського урядом УНР приймалися важливі рішення про державні атрибути, а також здійснювався конституційний процес. Він особисто брав участь в розробці Конституції УНР, яка була прийнята 29 квітня 1918 року. Однак цьому документу не судилося бути втіленим, бо того ж самого дня в Києві стався державний переворот на чолі з П. Скоропадським і М. Грушевському довелося перейти на нелегальне становище. Ліквідація УЦР поклала край державній діяльності М. Грушевського. У підпіллі він здебільшого займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування Української академії наук, однак від пропозиції П. Скоропадського очолити новостворену академію відмовився.
У лютому 1919 р. М. Грушевський переїхав до м. Кам’янець-Подільського, а потім до м. Станіслава (нині м. Івано-Франківськ). У березні того ж року емігрував до Праги, потім до Відню. В еміграції М. Грушевський продовжував свою публіцистичну та наукову діяльність. Крім того, він долучився до створення міжнародної організації – Комітету незалежної України, яка інформувала світову громадськість про політичні цілі українського народу, а також заснував у Празі Український соціологічний інститут.
У грудні 1923 р. М. Грушевського заочно було обрано академіком кафедри історії українського народу Всеукраїнської Академії наук України (ВУАН), а на початку березня 1924 р. за дозволом ЦК КП(б)У вчений повернувся в Україну, де розгорнув активну діяльність в напрямку розбудови радянської історичної науки. Зокрема, він розробив проект Українського історичного інституту та Інституту для досліду пережитків примітивної культури і народної творчості України (1928); прагнув перевести з Праги до Києва Український соціологічний інститут. В цей час історик продовжував працювати над своїми фундаментальними працями – «Історія України-Руси» та «Історія української літератури». На жаль, з осені 1929 р. почався погром історичних установ, створених М. Грушевським. Одночасно почалася огульна критика історичних та політичних поглядів вченого.
7 березня 1931 р. М. Грушевський переїхав до Москви, а 23 березня його заарештували та звинуватили у керівництві неіснуючою контрреволюційною організацією «Український національний центр». Він визнав себе винним і невдовзі його звільнили з-під арешту. Однак здоров’я М. Грушевського та його моральні сили були підірвані.
У жовтні 1934 р. він поїхав лікуватися до одного з кісловодських санаторіїв. Несподівано вчений захворів і невдовзі після операції помер. Його тіло було перевезене до Києва та поховане на Байковому цвинтарі. Михайло Грушевський — це вчений світового рівня, творча спадщина якого близько двох тисяч праць з історії, історіографії, соціології, літератури, етнографії, археології, фольклору. Він показав, що еволюція людства, попри всі складнощі, має тенденцію до встановлення справедливого демократичного ладу. Влада у державі має належати особам, обраним народом на демократичних засадах, працювати для народу, спиратися на волю його більшості. Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися на принципах демократії і закону. Своєю працею М. Грушевський закладав міцні підвалини української державності.
Конституція Пилипа Орлика - Пилип Орлик
В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, Бога, славленого в Тройці.
Нехай станеться на вікопомну пам'ять та славу Запорозького війська і всього народу малоросійського.
Дивний і невгадний у долях своїх Бог, милосердний і довготерпеливий, праведний у покарах як завжди від початку видимого сього світу, вивищує на праведнім мірилі свого правосуддя одні держави, а інші за гріхи та беззаконня смиряє; одні уярмлює, інші звільняє; одні підносить, інші скидає долі. Так і народ бойовий стародавній козацький, який раніше називався козарський, спершу був піднесений безсмертною славою, просторим володінням та рицарськими відвагами, якими не тільки довколишнім народам, а й самій Східній державі був страшний на морі й на землі, і то так далеко, що цісар східний, бажаючи його собі довічно примирити, з'єднував подружнім союзом синові своєму каганову дочку , тобто, князя козарського. Потім, славлений у вишніх, той таки праведний суддя Бог через примножені неправди й беззаконня, покаравши численними карами той козацький народ, знизив, змирив і ледве не вічною руїною скинув долі, нарешті військовою зброєю Польській державі піддав через Болеслава Хороброго та Стефана Баторія, королів польських. І хоч недовідомий і постійний у правосудді своїм Бог, караючи, покарав рідних наших предків незчисленними тягарями, однак, не до кінця прогнівляючись і довіку не ворогуючи, а бажаючи вивести згаданий козацький народ до першопочаткової волі із підтяжного на той час польського панування, висунув ревного оборонця святого православ'я, стародавніх прав та вольностей військових Вітчизни, подвижного гетьмана, славної пам'яті Богдана Хмельницького, котрий при всесильній Божій допомозі, при незламному сприянні найяснішого короля його милості, шведського , безсмертної та вічно достойної пам'яті Карла
Десятого і при повній підтримці зброї Кримської держави та Запорозького війська, а при своєму добророзумному промислі, визволивши працями та відвагами з польського підданства Запорозьке військо та уярмлений і утиснений малоросійський народ, піддався з ним добровільно під самодержавну руку великих государів, царів та великих князів, повелителів росйських, сподіваючись, що Московська держава, як з нами єдиновірна, дотримає обов'язків своїх у договорах та статтях, відбитих та присягою стверджених і вічно збереже Запорозьке військо та вільний народ малоросійський непорушно при правах та вольностях під своєю обороною. Але після смерті того, славної пам'яті, гетьмана Богдана Хмельницького, коли та Московська держава численними винайденими способами намагалася надвередити і до решти зруйнувати військові права та вольності, які сама ж потвердила, і на народ вільний козацький, якого вона ніколи не завойовувала, накласти невільниче ярмо, тоді, скільки Запорозьке військо в тому терпіло, стільки вимушене було кров'ю та відвагою боронити цілість своїх прав та вольностей, і до такої оборони сам Бог помститель нахиляв. Напослідок, коли вже оце тепер, за гетьмана, славної пам'яті небіжчика, ясновельможного Іоанна Мазепи, згадана Московська держава, бажаючи довести свій лихий намір до завершення і віддаючи злом на добро, замість удячності й уваги за такі численні вірні служби і за гоніння на них до останнього знищення, кошти і утрати, за незчисленні відваги та воєнну криваву працю хотіло неодмінно перетворити козаків у регулярне військо, міста забрати в свою область, права і вольності поламати, Запорозьке низове військо викоренити і ймення його навіки згладити, чого явні були і під сей час знаки, докази й початки.
Тоді вище згаданий, славної пам'яті ясновельможний гетьман Іоанн Мазепа, поставивши правдою та ревністю цілість Вітчизни, прав та вольностей військових, а бажаючи щирим жаданням бачити у дні свого гетьманського володіння і залишити квітнучою і наповненою ту ж таки Вітчизну, милу матір нашу, та військо Запорозьке городове й низове, після смерті своєї для вікопомної пам'яті імені свого не лише в непорушних, але і в розширених і розмножених вольностях, віддався у незламну оборону найяснішого короля, його милості, шведського Карла Дванадцятого, який за особливим промислом усемогутнього Бога вступив на Україну зі своїми військами, тим послідуючи й наслідуючи попередника свого, славної пам'яті звитяжного гетьмана Богдана Хмельницького, який із найяснішим шведським королем, його королівської величності однойменним дідом Каролем Десятим, погоджуючись однодумністю та промислами військовими на звільнення Вітчизни своєї від польського тодішнього підданства, не меншу мав поміч у своїх замислах, прагнучи розірвати польські сили . І хоч недовідомі долі Божі такі ревні наміри небіжчикові, за приводом звісної відміни воєнної фортуни , не лише не здійснили, але й самого тут, у Бендері, прикрили смертельним декретом, однак осиротіле після смерті свого найпершого рейментаря Запорозьке військо, не покидаючи прагнути бажаної собі свободи і покладаючи надію на Божу поміч у протекції найяснішого короля, його милості, шведського, і в праведній нашій справі, яка мала звичай тріумфувати, постановило на підпертя її і для ліпших військових порядків та проводу, на спільну раду генеральної старшини, наслідуючи й погоджуючись у тому з волею найяснішого протектора нашого, королівської величності шведської, вибрати собі нового гетьмана, на обрання якого призначити термін, як і належне тому елекційному актові місце під Бендером, з'єдналося на загальну Раду з керівником своїм паном Костянтином Гордієнком, кошовим отаманом. Тоді всі загалом із генеральною старшиною та послами від війська Запорозького та Низового, що лишається біля Дніпра, знісшись, за давніми звичаями та за військовими правами, вибрали собі вільними голосами одноголосне гетьманом його милість пана Пилипа Орлика, достойного тієї гетьманської честі, під сей важкий час спроможного той гетьманський уряд двигати, управляти і при Божій помочі і при протекції найяснішої королівської величності шведської дбати і радити в інтересах Вітчизни малоросійської. А оскільки колишні гетьмани Запорозького війська, лишаючись під московськими самодержцями, осмілювалися присвоювати собі над слушність і право самодержавну владу, якою були значно надвередили давні порядки, права та вольності військові не без всенародного утяження, отож ми, генеральна старшина тут присутня, і ми, отаман кошовий із Запорозьким військом, запобігаючи надалі такому безправству найбільше під сей для того діла вигідний час, коли Запорозьке військо вдалося під протекцію найяснішої королівської величності шведської і тепер її кріпко й непорушне тримається не для чого іншого, тільки для поправи й підняття впалих своїх прав та вольностей військових, домовилися і постановили з ясновельможним його милістю паном Пилипом Орликом, нововибраним гетьманом, аби не тільки його вельможність при щасливому своєму гетьманському володінні, непорушне дотримував усіх тих, що тут ідуть написані, пунктів, договорів та постанов, собою попрясяжених, а також, щоб вони були дотримані і збережені неодмінно і за інших, що будуть потім, гетьманів. Вони мають у собі таке.
Оскільки між трьома богословськими добродійностями перша е віра, тож у першому сьому пункті належить почати діло про святу православну віру східного сповідання, якою раз звитяжний козацький народ був просвічений у столиці апостольській константинопольській ще за володіння козарських каганів, так і тепер, триваючи в ній непорушне, не хитався ніколи жодним іновір'ям . І не таємниця се, що славної пам'яті гетьман Богдан Хмельницький із Запорозьким військом ні на що інше, а тільки за військові права й вольності піднявся і почав праведну війну супроти Річі Посполитої польської, а в першу чергу за святу православну віру, яка всілякими утяженнями була присилувана від польської влади до унії з римським костелом, і ні для чого іншого добровільно піддався із тим Запорозьким військом та народом малоросійським у протекцію Московської держави, а тільки задля православної одновірності. Через се теперішній нововибраний гетьман, коли Господь Бог, кріпкий та сильний у бранях, пособить щасливою зброєю найяснішому королеві, його милості, шведському звільнити Вітчизну нашу Малу Росію від невільничого московського ярма, має й повинен буде у першу чергу дбати та міцно поставати, аби жодне іншовір'я до Малої Росії, Вітчизни нашої, не було запроваджено, а коли десь, чи таємно, а чи явно могло виявитися, тоді владою своєю має його викорінювати, не допускатиме проповідуватися і розширюватися йому, іншовірцям співжиття на Україні, а найбільше лиховірності жидівській, не давати дозволу і на те класти все дбання, щоб була утверджена вічно єдина віра православна східного сповідання під послушенством святійшого апостольського трону константи нопольського з примноженням хвали Божої, святих церков, а із навчанням у вільних науках малоросійських синів розширялася і, наче крин у терні, процвітала поміж навколишніх іншовірних держав. А для більшої поваги першоначального в Малій Росії митрополичого престолу київського і для кращого управління духовних справ, має той таки ясновельможий гетьман після звільнення ним Вітчизни від московського іга справити в апостольській константинопольській столиці первісну екзаршу владу , щоб через те поновилися подання і синівське послушенство згаданому апостольському константинопольському трону, від якого євангельською проповіддю має бути просвічена і зміцнена у святій католицькій вірі.
II
Як кожна держава складається і стверджується непорушною цілістю кордонів, так і Мала Росія, Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Річі Посполитої польської і від Московської держави передусім у тому: які відійшли по ріку Случ за гетьманства, славної пам'яті, Богдана Хмельницького були відступлені, вічно віддані й пактами укріплені від Річі Посполитої польської в гетьманську область, не були насильно змінені й порушені - має про те ясновельможний гетьман старатися при трактатах найяснішого короля, його милості, шведського і кріпко, скільки Бог сили пошле, поставати, де належатиме, а передусім писати про се до найяснішого маєстату його королівської величності, шведської, як оборонця і протектора нашого, щоб його величність не допускав нікому не тільки прав та вольностей, але й військових кордонів пошкоджувати й собі привласнювати. Над те має той таки ясновельможний гетьман після закінчення, дай Боже, щасливої війни впросити в королівської величності шведської такого трактату, щоб його величність та його спадкоємці, найясніші королі шведські титулувалися постійними протекторами України і залишалися такими на ділі для більшої кріпості Вітчизни нашої і для збереження її цілості в наданих правах та кордонах. Також і про те має писати ясновельможний гетьман до найяснішого королівського маєстату, щоб у трактатах його величності з Московською державою було й таке викладене, щоб як невільників наших, які зараз у Московській державі перебувають, було нам вільно повернено після закінчення війни, так і винагороджено і слушно поповнено всі починені від Московської держави у теперішню війну на Україні шкоди. А особливо про те просити і дбати має в найяснішої королівської величності, щоб було всіх звільнено і до нас повернено наших невільників, які залишаються в державі його ж величності.
III
Оскільки нам завжди потрібна сусідська приязнь Кримської держави, від якої не раз засягало допомоги Запорозьке військо для своєї оборони, тож, скільки під сей час буде можливо, має ясновельможний гетьман із найяснішим ханом, його милістю, кримським дбати через послів про відновлення давнього з Кримською державою братерства, військової колегації та підтвердження постійної приязні, на яку оглядаючись, довколишні держави не наважувалися б бажати уярмлення собі України і її будь у чому насильствувати. А після закінчення війни, коли Господь Бог посприяє, при бажаному і задовільному для нас мирі, новообраному гетьманові осісти у своїй резиденції, а по тому кріпко й невсипуще стерегти того. Має він бути зобов'язаний посадою свого уряду, аби ні в чому приязні й побратимства з Кримською державою не порушували свавільні легковажні люди з нашого боку,які звикли розривати й руйнувати не тільки сусідську згоду та приязнь, але й мирні союзи.
IV
Запорозьке низове військо, як заслужило собі безсмерт
Кiлькiсть переглядiв: 15

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.